Комментариев нет

Кавказьке Го

Полемика, Политика Comments (0)

Війна, що почалася на Кавказі, не тільки загострює конкуренцію між глобальними акторами в «новому переділі світу», а й істотним чином впливає на внутрішньополітичну ситуацію в Україні.
Існує така цікава китайська стратегічна гра – Го. Її суть полягає в тому, щоб обіграти супротивника шляхом захоплення найбільшої території на дошці. Геополітичні чинники справляли величезний вплив на всю історію людства – примушуючи його постійно грати в Го. Як говорив автор роботи «Глобальна стратегія» генерал ВВС Британії Кінгстон-Макклорі: «Які б політичні зміни не принесло з собою майбутнє, основні вимоги стратегії залишаться в силі. Можуть зникнути одні держави і з’явитися інші, але географічне середовище залишиться незмінним. Час і простір як і раніше визначатимуть стратегічні ідеї і засоби їх здійснення, будь то на суші, на морі чи в повітрі».

От чому, поки умами володіють ті чи інші ідеологічні доктрини, країни і держави розвиваються за геополітичними законами. З цього погляду, війна на Кавказі є не більше ніж продовженням сторічної боротьби між Росією і США. Класик американської геополітичної думки Хелфорд Джон Маккіндер ще 1904 року сформулював ключове завдання зовнішньої політики США – той, хто контролює Східну Європу, той контролює Євразію, хто контролює Євразію, контролює світовий хребет, хто контролює світовий хребет, той контролює світ. Росія, що виконує роль «хребта Євразії», є ключовою країною континенту. До того часу, поки хребет не буде зламано, для американців завжди існуватиме «кошмар» континентальних союзів (Росія–Німеччина, Росія–Китай, Росія–Китай–Німеччина).

Тому суть війни на Кавказі не в тому, що осетини воюють з Грузією, а в тому, що росіяни і американці сходяться в черговій сутичці, прописуючи чужою кров’ю «істини» нового світового порядку.

У цьому плані, якщо говорити мовою історичних аналогій, війна в Грузії за своїм значенням і наслідками схожа на громадянську війну в Іспанії 1936-1939 рр. І той, і інший конфлікт мають (ли) «пристрілювальний характер», будучи частиною ширших стратегій.

Спробуємо зрозуміти, в чому полягають основні мотивації головних акторів конфлікту – США і Росії і які ризики це несе для України.

Слід зазначити, що перехід протистояння на Кавказі в гарячу фазу безпосередньо пов’язаний як з наявністю об’єктивних геополітичних чинників, так і суб’єктивних причин, пов’язаних з тим, що і в Москві, і у Вашингтоні по два угруповання борються за владу. Але, спеціально зафіксуємо увагу читачів, що яким би не був результат боротьби владних угруповань, їхня подальша поведінка детермінована логікою геополітичних інтересів обох держав, яка об’єктивно штовхає їх до конфлікту. Питання тільки у формі і часі цього конфлікту. Кавказька війна лише окремий випадок, що підтверджує загальну тенденцію, яка набуває все яскравіше виражених рис.

Давайте окремо розглянемо геополітичні і суб’єктивні чинники.

Зовнішні рамки конфлікту на Кавказі

США: Досягнувши піку своєї міці в 90-і роки минулого століття, американці об’єктивно постали перед найскладнішим завданням будь-якої імперії – зберегти свою гегемонію якомога довше найменш витратним чином. По суті, Америка постала перед вибором: продовжувати експансію, чи розпочати реорганізацію підконтрольного їм простору. Зазвичай, другий варіант означає початок заходу будь-якої імперії, оскільки знаменує поворот переходу до стратегічної оборони своїх завоювань. Після терактів 11 вересня 2001 року американці пішли першим шляхом – розширюючи сфери свого впливу шляхом «превентивної оборони» або як її ще називають «війни з тероризмом». Кампанії в Іраку і Афганістані ознаменували собою спробу США укріпитись у ключових районах Євразії.

У цьому контексті спробу американців зайняти кавказький майданчик слід невідривно розглядати крізь призму їх стратегічних інтересів на Близькому і Середньому Сході. Там ключова мета США – Іран, за який вона бореться з Росією і Китаєм. Останні блокують будь-які спроби силового тиску Вашингтона на Іран, використовуючи для цього весь інструментарій у рамках ООН. Отримавши Іран, США не тільки взяли б під свій контроль величезні вуглеводневі запаси цієї країни, а й посіли стратегічно важливі позиції біля «підчерев’я» Росії, одночасно підсилюючи свої позиції у Центральній Азії. Вони також поліпшили б свої позиції у Афганістані, який є тиловим районом відносно Китаю і прохідним коридором до Центральної Азії, а звідти знову ж таки в глибинку РФ. Крім того, Іран це 15% китайського імпорту нафти, а, враховуючи амбіції Китаю, який є головним реальним конкурентом США, що росте, мати такий інструмент впливу на Пекін більш ніж важливо.

У цьому розкладі сил Кавказ грає найважливішу роль. Контроль над ним дозволяє займати диспетчерські позиції відносно Каспійського регіону з його величезними нафтовими запасами, впливати на трикутник Грузія–Вірменія–Азербайджан, через який можна впливати на Іран і Туреччину, чинити вплив на країни Східної Європи, в тому числі і Україну. І, поза сумнівом, тримати руку на пульсі в північнокавказьких республіках Росії, які без сумнівів, зараз, нарівні з Далеким Сходом, є її найслабкішою ланкою.

Попри агресивність, Росія в цьому контексті посідає швидше оборонні позиції. Хиткість позицій федералів у північнокавказьких республіках природним чином обмежує будь-які спроби розширити сфери впливу на Кавказі. Росія втратила контроль над Азербайджаном і Грузією, та й її позиції у Вірменії не так вже безперечні. От чому підтримка сепаратистів у Південній Осетії і Абхазії стала важливим елементом російської зовнішньої політики. Через невизнані республіки Росія справляє істотний вплив на Грузію, а втрата контролю над ними безпосереднім чином позначилася б вже на ситуації всередині самої Російської Федерації.

По суті, кавказька максима Росії звучить так – втрачаючи Південну Осетію, Москва напевно втрачала б Абхазію, а вихід з останньої, напевно призвів би до активізації різного роду сепаратистських рухів у республіках Північного Кавказу. Це, природним чином обмежує свободу маневру Москви в регіоні. Тому, після оголошення незалежності Косова, Росія отримала додаткові інструмент легалізації свогой впливу в своїх кавказьких протекторатах. У свою чергу, такий сценарій не влаштовував США, які прагнуть будь-яким способом не допустити посилення конкурента в регіоні. Ці об’єктивні чинники безпосередньо впливають на суб’єктивний вибір американської і російської еліт, що опинилися перед необхідністю кардинального зламу моделей розвитку країни.

У Америці на наших очах розгортається важка криза, хід якої буде визначальним чином впливати на всю міроекономеку в середньостроковій перспективі. Він зачіпає не тільки економіку, а й практично всі сфери життя американського народу (докладніше дивіться «Глобальна суперкриза і ризики для України» ). Американська еліта шукає шляхи виходу зі складного становища і на сьогодні можна зафіксувати два головні підходи, які втілені в програмах двох кандидатів на пост президента США – Обами і Маккейна.

Обама як ставленик Уолл-стріту для виходу з кризи пропонує, перш за все, концентруватися на внутрішніх реформах. Американські економісти припускають, що у разі його приходу до влади одним із головних інструментів розв’язання кризи стане гіперінфляція, яка дозволить знецінити американські борги, здешевити робочу силу і перезапустити зрештою економіку.

Маккейн, якого підтримує військово-промислове лобі, основну увагу зосереджує на зовнішній політиці – він має намір довести війну в Іраку до кінця, він готовий йти на конфронтацію з Росією і, швидше за все, підтримає «відкриття третього фронту» в Ірані. Він втілює сучасних консерваторів у США, які бачать у ескалації конфліктів по всій земній кулі інструмент, за допомогою якого можна буде вирішити внутрішньоамериканські проблеми. Кажучи словами Джованні Арріги, цей підхід передбачає, що глобальний баланс сил США може зберегти за допомогою постійних і дорогих воєн, не забуваючи при цьому, що «секрет капіталістичного успіху полягає в тому, щоб вести свої війни чужими руками, причому по можливості без витрат або з мінімальними витратами». Слід зазначити, що подібний підхід неодноразово застосовувався впродовж історії багатьма гегемонами, починаючи від Венеції і закінчуючи тим самими США.

Ситуація в сучасній Росії, як це не парадоксально, дуже нагадує стан справ у США. Як і у Вашингтоні, в Москві назрів конфлікт інтересів між групою «реформаторів» (Путін–Медведєв) і «консерваторів» (групи силовиків в особі Сергія Іванова, Миколи Патрушева, Ігоря Сечіна).

Ще до свого переміщення на пост прем’єра Російської Федерації Володимир Путін почав проводити комбінацію, яка на виході перетворювала РФ на парламентську республіку і давала йому всю повноту влади. Наразі Єльцин його і заводив у Кремль з цією метою, але 2000 року Путін швидко зрозумів, що парламентська модель відкриває дорогу до влади Ходорковському та іншим олігархам. Тому, він зосередився на тому, щоб ослабити олігархів, забрати повноваження у могутніх сенаторів, що контролюють регіони, сконцентрувавши владу в руках президента.

Кінець другого президентського терміну Путіна актуалізував перед Володимиром Володимировичем необхідність повернення до моделі парламентської республіки, яка відкриває можливість як завгодно довго утримувати виконавчу владу. Маючи потужну підтримку «Єдиної Росії» у Держдумі, Путін має всі важелі, щоб реалізувати конституційну реформу, яка призведе до послаблення інституту президента.

Проте, у Путіна з’явилася нова проблема – силовики, чиї креатури зайняли топові позиції в інститутах влади і багатьох держмопоноліях. Група Іванова–Сечіна–Патрушева почала гальмувати процеси реформ у економіці, що створює загрозу повномасштабної економічної кризи в Росії (актуальної, у зв’язку з поглибленням глобальної депресії див. «Глобальна криза і Росія». Об’єктивно, Путін почав рухатися до часткової демократизації політичного режиму і відновлення ліберальних реформ у економіці.

Ось навіщо Путін почав потихеньку відсовувати силовиків, використовуючи при цьому Медведєва як прикриття, мовляв, ініціативи йдуть від нього. Про це свідчить ряд гучних корупційних скандалів у зв’язку з продажем неякісного російського озброєння за кордон, що призвело до втрат контрактів на понад 800 млн доларів (непрямі втрати становлять кілька мільярдів доларів). Крім того, нещодавно президент РФ Дмитро Медведєв через КРУ у форсованому темпі ініціював ряд перевірок держмонополій, де вищі пости займають ставленики силовиків. Таким чином, над групою силовиків нависла реальна загроза загубити завойовані в 2000-х роках позиції. Для того, щоб утриматися при владі став потрібним конфлікт, який би зняв путінську загрозу з порядку денного.

Так виникла ця ситуація, коли суб’єктивні інтереси американських і російських «яструбів» перетнулись у точці на Кавказі, яка об’єктивно має щонайпотужніший конфліктний потенціал.

Розіграна яструбами карта, підсилює їх потенціал, як у США, так і в Росії.

Кому вигідно?

Давайте подивимося на той момент, коли ситуація вибухнула, щоб відштовхуючись від фактів з відкритих джерел, зрозуміти логіку процесів, що відбуваються.

Отже, 8 серпня 2008 року, день відкриття Олімпіади, яка мала показати тріумф Піднебесної, перетворення її з «великого аутсайдера» на щонайпотужнішу регіональну державу, яка претендує на світове панування. Принаймні, в економічній сфері. Війна на Кавказі одним махом затьмарила цю подію, відтіснивши її на другий план у світових ЗМІ.

Побіжний аналіз у дусі «кому вигідно» очевидно вказує, що ескалація конфлікту на Кавказі, перш за все, вигідна Маккейну і групам впливу, що стоять за ним. Упродовж останніх тижнів Маккейн різко активізував антиросійську риторику, що помітно збільшило його рейтинг, який на початку серпня вперше з 3 червня наздогнав рейтинг Барака Обами. Після того, як агресивний російський ведмідь виліз з барлогу і почав жваво розмахувати пазуристими лапами, Маккейн отримав вагомі підстави для доказу російського загрози в очах простих американців. Поза сумнівом, війна в Південній Осетії піде йому на користь. І він вже на повну котушку розкручує тему в США, заявляючи, що Росії необхідно припинити військову присутність на суверенній грузинській території негайно без жодних умов. Маккейн також заявив, що Сполучені Штати мають закликати ООН зібрати спеціальне засідання Ради Безпеки, щоб змусити Росію змінити курс.

Барак Обама також висловився на користь виведення російських військ з Грузії. Він відзначив, що не можна допустити переростання зіткнень у широкомасштабні військові дії.

При цьому, якщо говорити про геополітичний інтерес американської держави, то звісно ж, вона зацікавлена в тому, щоб Росія якомога глибше зав’язла у війні з Грузією. Чим вищою і довшою буде інтенсивність конфлікту між «авторитарним Голіафом» і «демократичним Давідом-Міхо», тим менш одіозним здаватиметься образ «демократичної імперії» що зав’язла в «нескінченній війні з терором» у Іраку і Афганістані. Якщо ж Грузія почне вторгнення до Абхазії, то серіал «Хоробре грузинське серце» напевно стане одним з основних у прайм-тайм на Fox news і CNN. А в тому, що глобальні ЗМІ розставлять потрібні акценти можна не сумніватися.

У зв’язку з цим не можна виключати, що для надання більшого «трагічного лоску» ситуації на Кавказі найближчим часом не буде перезапущено ще один заморожений конфлікт – у Нагірному Карабаху. Сателіти Росії і США – Вірменія та Азербайджан, відповідно, цього року вже підходили до конфліктної межі, трохи переступивши її. Як і Грузія, Азербайджан, який за допомогою США модернізував свою армію, жадає отримати реваншу у Вірменії, яка, крім Нагірного Карабаху, зуміла захопити п’яту частину території Азербайджану. Методи «відновлення історичної справедливості», яку продемонстрував Саакашвілі, поза сумнівом, сприятимуть пробудженню аналогічних апетитів у Алієва.

Залучаючи росіян до великої гри, американці отримали стратегічну перевагу. Як відомо, сторона, яка піддається нападу, неминуче опиняється в менш вигідному становищі, оскільки їй значно важче виробити чіткіший стратегічний план. Жертва агресії може тільки будувати припущення про стратегічний задум супротивника, тоді як нападаюча сторона, принаймні, знає напрям першого удару.

Так і в цьому випадку, удар по Південній Осетії руками Саакашвілі попутно вирішує ширші стратегічні завдання Вашингтона, зокрема, що стосуються безпосередньо України.

Київ у ситуації, що склалася, опинився у більш ніж двозначній ситуації. З одного боку, близькі, мало не родинні стосунки керівництва України з Грузією, яка є стратегічним партнером Києва, зобов’язують його висловити свою негативну реакцію Москві. Проте, Росія також є стратегічним партнером, до того ж від якого Україна перебуває в критичній залежності за рядом напрямів. Враховуючи, що на території України розміщена база ВМФ ЧФ, який може бути залучений для блокування грузинських портів, Київ опинився у більш ніж пікантній ситуації.

По суті, цей конфлікт ставить Україну в ситуацію самовизначення – з ким вона? Це абсолютно нові умови для української держави, коли дві дружні держави перебувають у стані війни. І що може бути комічнішим за відповідь МЗС України, який рекомендував Росії не вплутуватись у силові дії у Південній Осетії? Чи не смішно було українським дипломатам, що вручають Владиславу Лоскутову таку ноту, коли вже весь світ з подачі керівництва російської армії знав про те, що Росія почала військові дії проти Грузії?

Очевидно, що страусяча позиція, до якої ми звикли, починаючи з 90-х років минулого століття, вже неадекватна в нових реаліях. Немає жодних сумнівів, що безпосереднім наслідком конфлікту на Кавказі буде різке посилення полеміки щодо НАТО в Україні. Тепер прихильники вступу України в НАТО, отримали чудовий приклад, що демонструє необхідність інтеграції до Альянсу. Дуже наочний і кривавий приклад, щоб просто взяти і відмахнутися від нього. Адже якщо Росія розіграла сценарій «з російськими громадянами» в Південній Осетії, що їй перешкоджає повторити подібний варіант на біс у Севастополі чи, в ширшому сенсі, Криму? Тим паче, що російські адепти «Luzhkovpolitik» невтомно сіють в Україні різного роду деструктив на кшталт «ну якщо ви не з нами, то звісно вас будемо валити».

У цій ситуації, можна констатувати, що аргументаційна база прихильників нейтралітету України (до яких також відношусь і я) у цій ситуації виявляється під щонайпотужнішим ударом. Важко бути патріотом своєї країни і одночасно намагатися знайти раціональне зерно в дурості московських божевільних, які ставлять під сумнів її суверенітет і територіальну цілісність.

Тому, можна констатувати, що американці по ходу створили щонайпотужніший виклик для України, на який у нинішньому стані вона не здатна адекватно відповісти.

У не менш цікавій ситуації опинилися європейці, перш за все, Німеччина і Франція. Тепер вони втрапили в пікантну ситуацію напередодні грудневого саміту НАТО, де знову буде поставлено питання про прийняття України та Грузії до Альянсу. Якщо в Бухаресті, двійка важковаговиків знайшла благопристойне формулювання, яке дозволило відкласти вступ України і Грузії в НАТО, то в умовах посилення конфронтації у Східній Європі і на Кавказі пошук нової формули відмови стає проблематичнішим. Крім того, переведення відносин Росії і США в конфронтаційне русло, поза сумнівом, поставить перед тим же Берліном питання про межі зближення з Москвою. Непогані відносини з претензією на дружні, зав’язані на об’єктивні інтереси обох країн, створюють передумови для тісніших зв’язків, про що, до речі, мріяло не одне покоління німецьких і російських геополітичних мислителів. Симптоматично, що заява Ангели Меркель щодо врегулювання конфлікту на Кавказі, яка мала підкреслено нейтрально-миротворчий характер.

У будь-якому випадку, саме Кавказ може стати холодним душем для німецько-російської дружби, що явно сподобалося б мешканцям Капітолійських пагорбів у Вашингтоні. Для України це само по собі непогано, тому що занадто хороші відносини між Москвою і Берліном для Києва можуть обернутися тією чи іншою редакцією «пакту Молотова-Ріббентропа», тобто домовленостями про сфери впливу в Україні, а то й її розділом, якщо ситуація тут досягне критичної межі.

Тепер торкнемося, власне, самої Росії. Як і американські консерватори, російські яструби виграли від цієї ситуації, яка кепсько пахне в прямому і переносному сенсі. Путін на пару з Медведєвим опинилися в двозначній ситуації. Судячи з усього, Путін взагалі не був готовий до такого повороту подій, враховуючи, що на момент початку війни взагалі перебував у Пекіні. Перед його від’їздом прикордонні перестрілки між грузинами і осетинами виглядали, як черговий виток напруженості, який тут вже був не раз. Проте, російська розвідка напевно знала про те, що Грузія пересуває важку техніку до кордону, що явно позначало майбутній масштаб конфлікту. Важко уявити, щоб угруповання російських супутників не зафіксувало такі приготування.

Привертає увагу ще один факт. Коли сьомого серпня бої біля Цхінвалі почали набувати характеру повномасштабних зіткнень, російська армія вважала за краще почекати. Тоді як наступного дня, росіяни оперативною почали завдавати ударів із землі і повітря і зуміли швидко перехопити ініціативу у грузинської армії. Аргумент, що грузини захопили росіян зненацька не витримує жодної критики, оскільки приготування до «бліцкрігу» Грузія вела не один день.

Звідси можна зробити один висновок – драматургам війни з російського боку була потрібна «красива» картинка війни, яка б виправдовувала вторгнення армійських частин Північнокавказького округу до Південної Осетії.

Для цього росіяни повторили маневр Кутузова під Бородіно, який віддав Наполеонові Шевардинський редут, пожертвувавши 10 000 людей, але зробив тим самим перший хід, по ходу оцінюючи наступальний потенціал французької армії. І цього разу, росіяни свідомо віддали в жертву осетинських ополченців і своїх миротворців, з тим, щоб наступного дня мати вагомі аргументи «варварства» грузин, які нібито «почали етнічні чищення».

Поза сумнівом, одним з побічних наслідків війни на Кавказі, може стати зростання ціни на нафту. На сьогодні, вона стійко падає, що не може не засмучувати російську державу, яка міцно сидить на нафтовій голці. Тому потрібний міцний струс для світової економіки, яка б підбадьорила «російську нафтянку», що перебуває в стагнації. Проте, перші дні конфлікту, поки не дозволяють побачити скільки-небудь стійкий тренд у той чи інший бік.

Грузія. Тбілісі, опинившись у ролі пішака (хай і активного) у грі Москви і Вашингтона також отримав певні дивіденди від цієї ситуації. Саакашвілі укріпив свої позиції всередині країни, оскільки навіть затята опозиція була вимушена заявити про підтримку дій президента Грузії.

Добре режисованим ходом також виглядає заява Саакашвілі про необхідність швидкої допомоги з боку США.

Проте, навряд чи Грузія була готова до такої жорсткої реакції Росії, той факт, що Тбілісі терміново перекидає з Іраку 2 тис. своїх солдатів, демонструє, що спочатку був недооцінений ступінь ризиків, пов’язаних з відповіддю росіян.

З цієї точки зору, сумнівно, щоб Саакашвілі почав вторгнення до Абхазії до того часу, поки не буде вирішена проблема фронту на осетинському напрямі. Крім того, американські аналітики впевнені, що США ухилятимуться від їх прямого залучення до конфлікту, чудово розуміючи, що це обернеться глобальною війною. США не зможуть надати значної допомоги Грузії у військовому конфлікті в Південній Осетії, стверджує американська організація Стратфор.

Що це все тягне за собою надалі

Позиція «або-або» в яку поставили силовики тандем Путіна-Медведєва кардинальним чином змінив ситуацію в Росії. Сплеск ура-патріотизму примушує відкласти серйозні перетворення в силових відомствах на кращі часи. Натомість очевидно, що Путін чудово розуміє всі ризики пов’язані з перенесенням повномасштабної війни на грузинську територію. Тому, швидше за все, Росія обмежиться зачисткою території Південної Осетії від грузинських військ і почне блокаду Грузії, спробувавши добити політичний режим Саакашвілі економічними методами. У цій ситуації цілком допустимі сутички іррегулярних війська на прикордонних територіях, благо Рамзан Кадиров публічно натякнув, що Чечня може допомогти навести лад у Південній Осетії.

Далі конфлікт перейде в уповільнену фазу, яка затьмариться періодичною ескалацією насильства в прикордонній зоні Євразійських Балкан. Основний фронт боротьби буде перенесено в царину дипломатії. Через Радбез ООН Росія намагатиметься провести прийнятне для себе рішення щодо конфлікту. Швидше за все, Росія визнає суверенітет Абхазії і Південної Осетії за косовським сценарієм, а також і Придністров’я, що вже безпосередньо торкнеться національних інтересів України.

Загалом можна говорити, що Росія вже остаточно дозріває до того, щоб на спроби американців закріпитися в серці хартленда, відповідати потужними контрударами, оскільки зрозуміла, що співіснування із Заходом не вийде.

Тому недивно, що в Росії бере гору лінія силовиків. Це кардинально міняє як атмосферу в країні, так і її зовнішню політику. Росія, яку підганяють провокації американців, натягає на себе доволі пошарпаний мундир «імперії зла», тим самим свідомо чи несвідомо дограючи роль «хворої людини Євразії». Ця рефлекторна, непродумана зовнішня політика вічних імпровізацій не обіцяє нічого хорошого Росії. Як писав вищезгаданий Кінгстон-Макклорі «імпровізація часом робить приємні сюрпризи, приносячи успіх, але аж надто часто вона вела до крупних поразок, величезних втрат у живій силі і ресурсах». Росія в черговий раз йде на конфронтацію з євроатлантичним світом, маючи розхитані тили у вигляді повзучого сепаратизму в ряді республік, ослаблену армію, незбалансовану економіку, залежність якої від зовнішніх ринків в умовах світової депресії, що заглиблюється, однозначно закінчиться погіршенням соціально-економічної ситуації в країні. Утім, не вперше. Складається враження, що російське керівництво абсолютно забуло уроки першої світової війни, яка призвела до розпаду Російської імперії. Тому починається новий акт драматичної п’єси «Загибель євразійських богів», яка розтяглася більш, ніж на сто років.

Проте, злорадство з українського боку, це найбільша дурість, яку варто б собі дозволяти. Україна не готова до такого нового конфліктного світу, тим більше, маючи всі шанси опинитись у передовому окопі. Сьогодні Київ однозначно на поганому рахунку у Москви. «Українська держава, яка останнім часом азартно озброювала до зубів грузинську армію, тим самим прямо заохочуючи керівництво Грузії до інтервенції і етнічних чищень у Південній Осетії, не має жодного морального права повчати інших і, тим більше, претендувати на свою роль у врегулюванні», – заява російського МЗС, як бачимо, чітко розставляє крапки на «і». Тому, банально, але нас очікують дуже важкі часи.

Восени під акомпанемент фінансової кризи в Україні почнеться новий політичний сезон. Потрясіння в банківській сфері, мають передумови суб’єктивного (у вигляді жорстких монетарних дій НБУ) і об’єктивного (у вигляді дії глобальної рецесії на українську економіку) характеру. Криза стане фактичним стартом виборчої кампанії президента України 2009 року. Позиціонування основних кандидатів відбуватиметься в умовах зростаючого тиску на них з боку США, Росії і ЄС. Ключовим у цій ситуації буде питання вступу України в НАТО в грудні цього року. Дії США і Росії у Південній Осетії, показали, що вони готові актуалізувати сюжет локальних воєн для просування і захисту своїх інтересів. Це дуже погана новина для Києва.

Загальне погіршення зовнішньополітичного клімату сприятиме радикалізації ситуації усередині України, змушуючи правлячий клас займати чіткішу позицію відносно пріоритетів у зовнішній політиці. Проте приблизна рівність сил навряд чи сприятиме подоланню паралічу української державності, відкладаючи ухвалення останнього рішення на після президентських виборів 2009 року. Це означає, що ми як мінімум втратимо ще два роки на внутрішні розборки, в умовах різкого погіршення зовнішньополітичної обстановки.

У цьому вся драматичність українського становища – де-факто без держави, без армії, без чіткого плану дій, з економікою, що балансує на межі інфаркту, і з озлобленим і стомленим від чвар населенням, Україна починає «критичну п’ятирічку», в яку вступає весь світ.

Українській еліті необхідне швидке переосмислення цієї ситуації. Час іти зі світу констатацій. Констації, за якими не слідують дії, марні. Настають грізні часи, коли напівзаходи тільки посилюватимуть наш стан. Глобальний конфлікт, як мінімум, у формі ланцюжка локальних воєн у Євразії, неминучий вже в найближчій перспективі. Цього вимагають об’єктивні інтереси крупних акторів, які, відкидаючи мішуру дипломатичних умовностей, розчищають коридори для прийдешніх битв. Звичний нам світ вже мертвий, тоді як ми сприймаємо передсмертні судоми як свідоцтво жевріючого життя. Чим швидше це зрозуміють у Києві, тим більше шансів у нас буде вийти з ситуації, що склалася, з мінімальними втратами.

Перш за все, потрібно різко підвищити ефективність роботи державного апарату. Україні необхідна авторитарна модернізація (про це в наступному матеріалі), щоб хоч би зберегтися. Причому, посилення авторитарних тенденцій, характерних для смутних часів, є загальносвітовою тенденцією. Концентрація влади дозволяє швидше й ефективніше відповідати на нові виклики, тому розхлябаність правлячого класу є найголовнішою загрозою для країни. Якщо ми не встигнемо зібратися, то маємо всі шанси за 5-6 років рвати на собі волосся, стоячи на згарищі.

http://zakarpattya.net.ua/

Август 11, 2008